Порядок прийняття працівника на роботу регламентовано Кодексом законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII (КЗпП).
Так, частиною другою статті 24 КЗпП визначено, що при укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, — також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров’я та інші документи. Проте відповідно до статті 25 КЗпП при укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, реєстрацію місця проживання чи перебування та документи, подання яких не передбачено законодавством.
У свою чергу, реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження (ч. 2 ст. 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 № 1382-IV, далі — Закон про свободу пересування).
Отже, роботодавець не має права відмовити особі у прийнятті на роботу (зокрема, у разі прийняття на посаду, за якою передбачено укладання договору про повну матеріальну відповідальність) через відсутність у паспортному документі особи штампу про реєстрацію місця проживання (перебування).
Водночас під час прийняття на роботу особи на посаду, за якою передбачено укладання договору про повну матеріальну відповідальність, роботодавець прагне мати певні гарантії на випадок відмови працівника у добровільному порядку відшкодувати заподіяну матеріальну шкоду. Тому рекомендуємо роботодавцю зазначити в особовій картці працівника (типова форма № П-2) його контактні дані для забезпечення зворотного зв’язку. Це не суперечитиме положенню статті 25 КЗпП, оскільки за своєю суттю не є вимогою до працівника.
Окрім того, у разі розв’язання питання відшкодування матеріальної шкоди у судовому порядку роботодавцю стане в пригоді реєстраційний номер облікової картки фізичної особи — платника податків (до 1 січня 2011 року — ідентифікаційний номер, далі — Облікова картка), що є індивідуальним кодом, який надають фізичним особам — платникам податків та зберігають за ними протягом усього їхнього життя, або серія та номер паспорта працівника (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера Облікової картки та офіційно повідомили про це відповідний орган державної податкової служби і мають відмітку у паспорті). При цьому обов’язок працівника надавати роботодавцю реєстраційний номер Облікової картки визначено підпунктом 70.12.1 пункту 70.1 статті 70 Податкового кодексу України від 02.12.2010 № 2755-IV.
За номером Облікової картки можна ідентифікувати будь-яку особу в багатьох державних реєстрах, що, в свою чергу, набагато полегшить виконання судового рішення про відшкодування матеріальної шкоди.
Статтею 6 Закону про свободу пересування визначено, що громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов’язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання.
Порушення цієї норми та, відповідно, проживання без реєстрації згідно зі статтею 197 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 № 8073-Х є адміністративним правопорушенням, яке тягне за собою попередження або накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 17 до 51 грн.). При цьому органом, що уповноважений розглядати справи про таке адміністративне правопорушення та накладати відповідні стягнення, є Державна міграційна служба України в особі її керівника, заступників керівника та (або) інших уповноважених керівником посадових осіб цього органу.
