Відповідь
Щоб конкретизувати запитання, наведу дві ситуації, за якими криється невміння дорослого розв’язати вузол конфлікту у взаємодії з дитиною:
- дитина не хоче перезуватися після прогулянки. Як чинити педагогу?
- усі діти малюють на занятті, а один хлопчик не виявляє зацікавленості процесом, ходить по групі, робить щось своє. Після того, як усі діти виконали завдання, він швидко бере папір, малює за дві хвилини «каляки-маляки» і віддає педагогу свій «малюнок». Як вихователю реагувати на таку поведінку дитини?
Справи керівника у жовтні: що проконтролювати
Аби відшукати способи розв’язання цих ситуацій, варто звернутися до теми діалогу в широкому сенсі цього слова. Діалог визначають як рівноправну взаємодію, обмін почуттями, думками. Тобто діалог передбачає, що обидві сторони спілкування слухають і чують одна одну. І з огляду на те, що дитина дошкільного віку через об’єктивні причини не може бути абсолютно рівноправним партнером діалогу, саме дорослому необхідно першим робити крок назустріч, проявляти вміння:
- слухати — себе й дитину
- аналізувати — ситуацію, свої відчуття, дії дитини
- думати, як вчинити — ураховуючи перші два вміння.
Звернімося ситуації, коли дитина відмовляється перезуватися після прогулянки. Причин такої поведінки може бути кілька. Скажімо, новенька в групі дитина переживає відчуття тривоги й недовіри до нових людей і обставин, а тому елементарно хвилюється щодо цілісності особистих речей. Небажання дитини перезуватися може бути також способом бойкотування дій дорослого, висловлення своєї незгоди. Тож вихователю треба розглядати цю ситуацію в ланцюжку інших подій.
Вихователь, налаштований на розуміння дитини, передусім намагатиметься відповісти самому собі на запитання: «У чому причина такої її поведінки?». Якщо для конкретної дитини такі реакції нетипові, це може сигналізувати про певні внутрішні негаразди чи навіть захворювання, яке поки не проявилося. Зрозуміло, що в такому стані дитина може вередувати, тож їй необхідне чуйне ставлення, ніжність з боку дорослого. Найдоцільніше, аби педагог, взаємодіючи з іншими вихованцями, упродовж певного часу поспостерігав за «проблемною» дитиною, надавши їй змогу побути наодинці зі своїми почуттями. При цьому варто не прямо, а опосередковано заохочувати дитину до гри чи іншого виду діяльності разом з іншими дітьми. Не слід робити цю дитину «центром уваги», демонструвати всій групі своє ставлення до її дій. Пропоную кілька доцільніших способів розв’язання описаної ситуації.
Намагаючись відшукати компроміс із дитиною, можна запитати її щось на кшталт: «Ти хотіла би, щоб тобі допоміг Сашко чи Оленка? Хочеш роззуватися стоячи чи присядеш на лаву? Хочеш іще трішки побути взутою?».
Часто в таких ситуаціях допомагає педагогічний гумор. Скажімо, можна переключити увагу дітей, запропонувавши їм імпровізовано вигадати історію про черевики, які чіпляються за ноги і не хочуть ставати в шафку, хвилюючись, що їх там забудуть. Жартівливі вмовляння черевиків стати в шафку допоможуть дітям і педагогу уникнути зайвого трагізму й перейти до цікавої творчої справи, наприклад, намалювати, як черевики господарюють у шафці.
При цьому не варто наполягати, щоб дитина, заради якої влаштована описана сцена, обов’язково долучалася до спільної роботи. Без зайвого тиску вона сама, найімовірніше, перейметься творчим настроєм дітей і вихователя, вийде зі стану вередування й приєднається до гурту.
Наталя Гавриш, завідувач кафедри дошкільної освіти Педагогічного інституту Київського університету імені Бориса Грінченка, головний науковий співробітник лабораторії дошкільного виховання Інституту проблем виховання НАПН України, д-р пед. наук
Педагогічна спостережливість вихователя
