Комплекс пасивного спостерігача
Пасивний спостерігач ― чим не комплекс? «Лізонька така розумна дівчинка і безперечно здібна, але на самих уроках неуважна». Тут з боку мами починається посилена робота над дитиною і спроби вплинути на дівчинку, але приходить усвідомлення того, що винні аж ніяк не лінощі. Психологи назвали такий стан ― пасивний спостерігач.
Чому?
У процесі занадто посиленої підготовки до школи батьки можуть перестаратися. У результаті протягом кількох навчальних тижнів, а потім за звичкою, дитина відчуває, що їй просто нудно на заняттях. І набуває маски пасивного спостерігача.
Але доля може спіткати не лише підготовленого першокласника і розумну дитину. Якщо вчитель не виявляє належної ініціативи і не прагне подати матеріал цікаво, тобто «розворушити» дітей, змусити їх мислити, то від подібного комплексу пасивного спостерігача не застрахований ніхто.
Такий комплекс небезпечний передусім тим, що дитина звикає до певної життєвої позиції. Вона переростає у пасивну присутність на курсах, лекціях в інституті, а потім і на робочому місці. Головним сенсом буття стає відбування процесу.
Комплекс неповноцінності ― «лузера»
Це проблема, яка може початися раніше шкільної лави. У цілому вона стосується дітей, які складно звикають до нового колективу, дітей, які не відвідували садок і не мали можливості легко й невимушено спілкуватися з однолітками у дворі, тобто надмірно опікуваних. Їм складно вписуватися в рамки нового для них життя ― дитячого садка, школи. Тому вони дуже насторожені і з побоюванням сприймають усе те, що відбувається в школі.
«Лузери» боязко відповідають на уроках, бояться висловлювати думки, сумніваються у своїх відповідях і частіше мовчать. Зрештою вони помічають мимоволі, що виділяються з колективу, і їм що далі, то складніше ставати товариським, «своїм» у класі. Дитина відчуває себе не такою, як інші. З'являються установки: «Я гірший за інших», «Я нічого не зможу і не вмію», «У мене нічого не вийде».
Замикання в собі і пошук самотності ― прояв зовнішньої поведінки «лузера». Насправді ж така дитина мріє потоваришувати з усіма і весело побігати на перервах. Але й тут з'являється відчуття, що з нею ніхто не бажає дружити. Якщо дитині не допомогти вчасно, синдром невдахи постійно буде присутній у її житті.
Комплекс «двієчника» чи «відмінника»
Не стане секретом той факт, що в школі основним мірилом достоїнств є оцінка. У певних навчальних закладах цей критерій придбав взагалі категоричний характер: відмінник ― хороший, двійник ― поганий. Оскільки у початковій школі вчитель має на дітей вагомий вплив, то й самі оцінки можуть робити дитину в очах решти школярів «поганою» або «хорошою».
«Двієчник» або «відмінник» ― заручники шкільних оцінок, які на все життя можуть стати залежними від сторонніх суджень. А ось «трієчники» менш залежні, тому їм, певно, простіше.
Як боротися з подібним комплексом? Головне, не пускати навчання дитини на самоплив, не закривати очі на її успіхи. Важливо не робити оцінки головними в житті дитини.
Комплекс неприпустимості помилок
Це комплекс своєрідної неповноцінності виникає у школярів, які не в змозі стримувати свої емоції, отримуючи незадовільні оцінки. Тут присутній і страх, і переживання перед батьками за допущену помилку. Так розвивається страх не лише за погані оцінки, але й за власні помилки. А щоб цього уникнути, дитина намагається обирати легші шляхи. Якщо на контрольній роботі попадеться додаткове завдання, вона волітиме ліпше його не робити. Поступово дитина звикає уникати нового, не довіряти власним думкам.
Саме в школі дитина набуває комплекс неприпустимості помилки, який зрештою може вплинути на все життя. Людина з подібним комплексом неповноцінності триматиме низьку планку своїх здібностей.
Комплекс «білої ворони»
Комплекс неповноцінності логічно виникає з сукупності кількох проблем і дедалі розвивається в підлітковому віці.
Комплекс «білої ворони» постає на залежності від колективу, яка настільки відчутна, що школяр не хоче виділятися з маси інших. Така залежність лякає досить серйозними психологічними травмами і безвихіддю. «Не такий як всі», «Не так як усі одягаюся», «Не такий як в усіх мобільник»... Стрес, який підліток отримує в результаті своєї невідповідності з прийнятими в його оточенні нормами, може перерости в замкнутість і агресію.
Комплекси неповноцінності, які діти «виносять» зі шкіл, часто залишаються з ними на все життя. І це дуже важко відкорегувати, виправити. Адже змінити коло спілкування не лише дитина, а й дорослі не в змозі.
Якщо дитина страждає у школі, можливо, варто поговорити з практичним психологом або й поміняти школу, знайти більш чуйного педагога, з неординарним підходом до дітей. Якщо ж проблема у неординарності дитини, то випробуйте домашнє навчання чи навчання екстерном.
Але перш ніж обирати систему навчання, необхідно спробувати зрозуміти дитину. Дієвим методом боротьби з комплексом неповноцінності школяра є розбавлення середовища. Приміром, нехай дитина відвідує різні секції, гуртки. У такому разі вона зможе відчути свою потрібність і зацікавлення нею. А відчуваючи інтерес дитини, педагоги й тренери завжди зможуть дати позитивну оцінку її успіхам.
