Скорочена тривалість робочого часу і неповний робочий час: у чому різниця

Навчальні заклади встановлюють взаємні зобов’язання сторін щодо режиму роботи, тривалості робочого часу і часу відпочинку в колективному договорі.

Скорочена тривалість робочого часу

Застосування скороченої тривалості робочого часу врегульовано статтею 51 Кодексу законів про працю України від 10.12.1971 № 322-VIII (далі — КЗпП). Це поняття означає, що час, протягом якого працівник має виконувати трудові обов’язки, скорочується, але працівник має право на оплату праці у розмірі повної тарифної ставки (повного посадового окладу). Скорочену тривалість робочого часу встановлюють окремим категоріям працівників, зазначеним у цій статті, відповідно до вимог законодавства:

• для працівників віком від 16 до 18 років — 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул) — 24 години на тиждень;
• тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половину максимальної тривалості робочого часу;
• для працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці, — не більше 36 годин на тиждень.

Вихідні та робочі 2020

Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів на підприємствах, в установах, організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда (частина четверта ст. 51 КЗпП).

Перелік виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 163.

ЗВЕРНІТЬ УВАГУ! Законодавством установлено скорочену тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів тощо) та надано право підприємствам, установам, організаціям запроваджувати скорочену тривалість робочого часу.

Неповний робочий час

Роботу в режимі неповного робочого часу регламентує стаття 56 КЗпП, яка передбачає, що за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або непов­ний робочий тиждень.

Неповний робочий час має меншу за встановлену законодавством нормальну тривалість робочого часу. У разі встановлення неповного робочого часу оплату праці провадять пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

На прохання вагітної, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-­інваліда, зокрема й таку, що знаходиться під її опікуванням, або доглядає за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку, власник зобов’язаний встановлювати неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

Неповний робочий час може встановлюватися шляхом:

• зменшення тривалості щоденної роботи (наприклад, по чотири години щодня);
• зменшення кількості днів роботи протягом тижня (наприклад, три дні по вісім годин);
• одночасного зменшення кількості годин роботи впродовж дня і кількості робочих днів упродовж тижня (наприклад, два дні на тиждень по п’ять годин).

Неповний робочий час відрізняється від скороченого за двома ознаками:

• за повністю відпрацьований скорочений робочий час працівнику виплачують повну тарифну ставку (повний посадовий оклад), а за умови неповного робочого часу — пропорційну частину тарифної ставки (посадового окладу) або заробітну плату залежно від виробітку;
• встановлення неповного робочого часу залежить від бажання працівника і роботодавця, а запровадження скороченої тривалості робочого часу передбачене законодавством.

Скорочену тривалість робочого часу встановлюють нормативно-правовими актами, зокрема й локальними нормативними документами навчального закладу, тоді як неповний робочий час встановлюють за погодженням сторін трудового договору. Навіть тоді, коли законодавство встановлює обов’язкове застосування неповного робочого часу, воно чітко не визначає його тривалість, а лише передбачає верхню межу.  

Застосування неповного робочого часу тривалістю не більше чотирьох годин на день і половини місячної норми робочого часу встановлено для працівників­сумісників державних підприємств, установ, організацій відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» від 03.04.1993 № 245